У Луцьку влаштували благодійний показ першого українського документального фільм про жінок на війні, знятого жінками «Невидимий батальйон».
Перегляд, що зібрав повний зал глядачів, відбувся учора, 22 березня у кінотеатрі Premier City в ТРЦ «ПортСіті».
Три українські режисерки – Аліна Горлова, Світлана Ліщинська та Ірина Цілик – зняли фільм про шістьох жінок воїнів: Оксану Якубову, Андріану Сусак, Олену Білозерську, Юлію Матвієнко, Дарину Зубенко, Юлію Паєвську. У кожної – своя історія до та після війни, але їх об’єднує дві речі – бажання бути корисними своїй землі і захистити її, а також проблеми, насамперед – внутрішні, які виникають після повернення на мирну землю.
Ветеранка Майя Москвич, яка була ініціаторкою перегляду фільму, розповіла, що щиро хотіла, аби фільм побачили у Луцьку. Бо історії героїнь фільму – це, за її словами, не є історії якихось окремих особистостей, це, по суті, збірні образи жінок, які на війні. Кожен, кого ця війна торкнулася, зауважила Москвич, зможе в цьому фільмі знайти щось своє.
«Коли я вперше побачила цей фільм, то сиділа в кінотеатрі і просто плакала крокодилячими сльозами. Я побачила, що я не сама. І оті емоції, які в мене були повернення, вони не тільки в мене. Я зрозуміла, що це нормально – відчувати, що щось не так, відчувати те, що показано в фільмі. Зрештою, цей фільм про те, що після війни є проблеми і той, хто це відчуває, не один», – висловилася Майя Москвич.
Після півторагодинного перегляду фільму, підчас якого, до слова, абсолютно ніхто не говорив, у залі було видно лише, як глядачі раз-по-раз витирають сльози. Усі – і чоловіки, і жінки. Після фільму важко було дібрати слова. Утім, присутні все ж трохи поспілкувалися.
Атовець Павло Ковальський зауважив, що героїні фільму показують приклад сили навіть чоловікам. «Вони показали, що навіть маючи успішну кар’єру, сім’ю, дітей, жінки зрозуміли, що їхнє місце – на війні і що вони потрібні у цей момент цій країні», — сказав він.
Відома волинська волонтерка Наталія Попова, взявши слово, запевнила, що за 5 років медичного волонтерства точно знає, що у війни – не жіноче обличчя. «Я ніколи не розуміла, як вони змогли знайшли сили, коли мужики ховалися від мобілізації, взяти і піти захищати державу, подивитися в обличчя війни. Цим дівчатам потрібен захист і допомога кожного з нас. Їх треба гріти, любити і оберігати. Почніть з себе, зробіть щось для кожної з них. Бо те, що зробили вони, я б так не змогла», – додала вона.
Один з добровольців, присутніх під час перегляду, розповів, що особисто знає одну з героїнь –Андріану Сусак (позивний «Малиш»).
«Ми її називали Малючка. Але я чесно скажу: те, що вона робила на фронті і скільки роботи вона робила, не кожен чоловік скільки робив. Я просто дякую вам», – стримуючи сльози і тримаючи руку на серці, сказав воїн.
«Колись я також жила в Києві, у мене була хороша робота (працювала перекладачкою, бренд-менеджером, має вищу філологічну освіту – ред.). Після Майдану пішла добровольцем на схід, хоча ще до кінця не усвідомлювала, що почалася війна і що таке війна. Після першої бойової операції наш батальйон отримав назву «Айдар», я потрапила до штурмової групи. Першим містом, яке довелося звільняти, було Щастя. Пізніше ми звільняли місто за містом. Під час наступу на Металіст наша група потрапила в засідку, й тоді були перші втрати та полонені. Поруч мене загинув мій побратим, і, напевне, саме в ту мить я зрозуміла, що зможу стріляти в людей», — розповідає під час «документалки» сама Андріана Сусак. У сюжеті вона додає, що більшість із ветеранів неоголошеної війни не можуть себе знайти в мирному житті. Так, один із побратимів Андріани, повернувшись iз війни, через деякий час вистрибнув із 16-го поверху…
Сама ж героїня фільму продовжувала воювати поряд зі своїм чоловіком, будучи навіть вагітною: лише на п’ятому місяці вагітності випустила з рук автомат.
Після перегляду фільму враженнями поділилася і присутня у залі дружина загиблого старшого лейтенанта 16 –го мотопіхотного батальйону 58-ої бригади.
«Четвертий рік лікуюся від посттравматичного синдрому, хоча я жодного дня на війні не була. Я можу тільки уявити, що пережили ці жінки, через що вони пройшли, що вони відчувають і як вони адаптовуються в мирному житті. Проплакала цілий фільм. Це вражає і це мають бачити всі», — сказала жінка.
Насамкінець Майя Москвич подякувала усім, хто прийшов, а також організаторам – ТРЦ «ПортСіті» і додала, що такі заходи необхідні усім українцям.
