Вікторія Жуковська – уродженка Каменя-Каширського, нині ведуча найпопулярніших фестивалів сучасної української музики, діджей радіостанції “Сід-фм”.
У шкільні роки Вікторія перебувала у пошуках свого “я” — пише газета Полісся.
Школу дівчина закінчила із титулом «хорошистка». Саме у цей період Вікторія замислювалась про своє майбутнє призначення в медицині. Поряд з цим її вабили зарубіжні гурти та нетипова музика. Дівчина помітно вирізнялася з-поміж своїх однолітків, намагалася виглядати неординарною. Вона завше прагнула не бути схожою на інших, додаючи яскравих акцентів у свою зовнішність.
Із чого усе почалося
– Вікторіє, я переконана, що твої однокласники та просто знайомі погодяться зі мною, що у шкільні роки (та й зараз!) твій образ є далеким від типового, що його носить звичайна середньостатистична пані твоїх років. Ти демонструвала це з малих літ, та, мабуть, ще відтоді знала, що і професію обереш екстраваґантну. Зараз ти радіо- та фестведуча, тож пригадай, з чого усе почалося?
— Ніколи не вважала себе особливою. Можливо, мені подобались певні речі не такі, як усім. Останніх десять років, коли дещо торкнулася світу шоу-бізнесу, певна річ, хотілося бути більш знаменитою. Однак, якби хто знав, наскільки це складно! Вже під час навчання в університеті мені хотілося заробити власну копійчину на кишенькові витрати. Відтак у газеті “Сім’я і дім” якраз була вакансія і мене туди прийняли на роботу. У 2004-му я пройшла акредитацію на Євробачення, що відбувалося у нашій столиці, як журналіст. Під час наймасштабнішого концерту доводилось робити прямі включення на радіо. Одразу після повернення в Луцьк отримала пропозицію працювати на найкращій, на мій погляд, місцевій радіохвилі. Саме відтоді бере початок моє, так би мовити, життя медійне.
Незмінна ведуча фестивалів
— Вікторіє, розкажи як так склалося, що ти впродовж десяти років стала монополісткою у ролі ведучої концертів українських гуртів? У західному регіоні, по суті, ти є така одна. Усі музичні дійства, за перебігом яких спостерігаємо в Інтернеті, як правило, асоціюються саме з особою Вікторії Жуковської та твоїм колегою по сценічному цеху.
— Першим моїм пам’ятним музичним заходом був фестиваль українського духу “Бандерштат”. Тоді я й гадки не мала, як після цього зміниться моє життя. Завдяки своїй улюбленій роботі я об’їздила усю нашу країну від Маріуполя до Львова, від Одеси до Черкас. Ми з моїм рівненським колегою та найкращим другом уже десять років поспіль ведемо такі фестивалі, як “Західфест”, “Республіка”, «Бандерштат», «Файне місто». Тож недаремно нас називають найфестивальнішими ведучими. Бо на сцені ми живемо.
— Чи можеш з досвіду назвати свій найефективніший рецепт хороших ведучих?
— Найкраща порада — це відсутність будь-яких порад чи прийомів. Потрібно усвідомити насамперед, що це непроста цілодобова робота. Суцільній імпровізації — так, заготовкам сценарію — ні!
Працювати доводиться не лише над власним іміджем, а й спрямовувати зусилля на те, що ти можеш закласти у голови тисяч людей. Глядачі, як відомо, бувають різні, подекуди грубі та невдячні. На мою думку, ведучий має дивитися прямо в очі публіці, спілкуватися з кожним та з усіма водночас. Треба пам’ятати, що це не твій бенефіс, бо фестведучий — це так звана перебивка між виступаючими гуртами. Заповнювати ці паузи треба так, аби на твоє повернення чекали глядачі. Тим часом ситуації часто є непередбачуваними і до них маєш бути завше готовим. Бо жодні 50 суконь не врятують тебе, якщо ведучі не мають що сказати людям.
“На моєму тілі близько десяти татуювань”
— Татуювання на твоєму тілі, мабуть, неприховано приваблюють погляди оточуючих. Скільки їх у твоїй колекції? Чи не шкодувала коли-небудь бодай раз, що їх зробила?
— Таких зображень близько десяти. Деякі з них — це помилки молодості, бо були зроблені спонтанно у першого ліпшого майстра. Однак більшість із них є продуманими спільно із татуювальником роботами. Надто неприємними для мене є питання на кшталт: ”А що кожна з них означає?”, “Навіщо вони тобі, це ж на все життя?”, “А як ти будеш виглядати в старості?”
Скептикам одразу відповім: татуювання вже давно не вважається елементом тюремної культури. Якщо ж вам подобається і маєте контакти хорошого спеціаліста — вперед. Як на мене, треба якомога менше зважати на думку сторонніх. Бо, обговорюючи вас, вони часто не усвідомлюють того, що у цей момент хтось може пліткувати і про них.
— Знаю, що ти є прихильницею усього українського. Більше того, я горда такими людьми, як ти — революціонерка на майдані та яра пропагувальниця нашої культури. Які поради можеш дати нашим молодим співвічизникам, котрі ще не знайшли свого призначення та поки не реалізувалися на батьківщині?
— Давайте робити все для того, аби наші діти отримали кращу країну з комфортним життям. Щоб у близькому майбутньому називатися українцем було престижно. Робіть це щодня, бо зміни починаються саме з нас: сміття на вулиці, непотріб у думках. Слід розуміти, що ми — приклад для тих, хто прийде після нас. Просто зараз зробіть щось добре та корисне для країни.
Спілкувалася Леся Мінібаєва.